Серед курганів, у ярах глибоких причаївся невблаганний Час,
Для котрого мить блискавична і віки й тисячоліття.
О, скільки степом цим безкрайнім пройшло колись до нас
Племен, народів, етносів і знане і незнане розмаїття!
Сармати, скіфи, греки, готи, гунни і авари
Всі заселяли цей широкий, благодатний край!
Спустошливі набіги і криваві міжусобні чвари
Лишали в Дикім полі могили, ковилу, сухий курай.
Це ж тут колись жорстокий гуннський цар Атілла
Бундючно похвалявсь, що не зросте трава,
Де ураганом пронеслась сліпа руйнівна сила,
Де слід лишило копито його коня.
Нашестя гуннів також час поглинув,
І в Дикім полі шумить під вітрами море ковили.
Тут побували поляки, половці і печеніги,
І руси князя Святослава на лодіях Дніпром широким пропливли.
Вдивляюсь в темряву і у фантасгармонії уяви
Яскраві вогнища, нічну рівнину освітляючи, палають.
І заклопотані жінки в котлах готують звично страву,
Пустують діти, бігають, їх вигуки і сміх там звінко, весело лунають.
Чоловіки у плащаницях і гостроверхих шкіряних шапках
Стриножених гривастих коней на випас у нічне ведуть.
Суворі вартові стоять на межах стану із луками в руках,
Старійшини, зібравшись в коло, міркують: лишатись,
чи рушати в далеку путь.
Можливо через тиждень, місяць, рік чи роки
Погожим, теплим ранком колесами кибитки заскриплять,
І в прибережних тугаях заскрекочуть сороки,
І степові орлани піднімуться у вирій гостей земних в дорогу
проводжать.
Що ж залишило по собі велике переселення народів?
Могили і кургани високі у безлюдному, далекому краю,
Та баби кам’яні на них, мов витвори природи,
Що ніби тут зібрались на раду втаємничену свою.
Вони наче привиди – ідоли в Дикому полі,
Епох стародавніх, жорстоких безмовні посли.
І їм би хотілося іншої, кращої долі
Та ноги навіки у землю курганів вросли.
Ні, то не ідоли, а ритуальні пам’ятники роду.
То втілення скорботи і жалю дружин, сестер, дочок, матерів,
Поставлених навіки на могилах і курганах край дороги,
Щоб спокій берегли загиблих і похованих мужів, синів, братів.
Коли хмари лілові, важкі небеса закривають
І в степу загримлять літні зливисті грози,
Здається праматері людства невтішно і гірко ридають,
На щоки і груди спадають великі краплини дощу, ніби сльози.
У ніч спокійну, безхмарну не чути ні плачу, ні співу,
Де скіфські жінки на сторожі не сплять, не чекають чудес.
І в їхніх очах непорушних, застиглих немає ні страху, ні гніву,
Лиш вічна, високая тайна далеких зірок і небес.
