Петриківська районна бібліотека

Вівторок, 14.05.2024, 00:49

Вітаю Вас Гість | RSS | Головна | | Реєстрація | Вхід

Головна » 2013 » Жовтень » 9 » Петриківський край крізь завісу часу
15:49
Петриківський край крізь завісу часу

У рамках проекту "Бібліотека і громада: будуємо мости взаємодії" у 2012 році Миршавкою Олександром Федосієвичем було зроблено краєзнавче дослідження історичного розвитку Петриківського краю. За сприяння відомого письменника Білоусова Євгена Васильовича побачило світ літературно-художнє видання Олександра Федосієвича Миршавки "Петриківський край крізь завісу часу".


 

Серед курганів, у ярах глибоких причаївся невблаганний Час,
Для котрого мить блискавична і віки й тисячоліття.
О, скільки степом цим безкрайнім пройшло колись до нас 
Племен, народів, етносів і знане і незнане розмаїття!
          Сармати, скіфи, греки, готи, гунни і авари
          Всі заселяли цей  широкий, благодатний край!
          Спустошливі набіги і криваві міжусобні чвари
         Лишали в Дикім полі могили, ковилу, сухий курай.
Це ж тут колись жорстокий гуннський цар Атілла
Бундючно похвалявсь, що не зросте трава,
Де ураганом пронеслась сліпа руйнівна сила,
Де слід лишило копито його коня.
       Нашестя гуннів також час поглинув,
       І в Дикім полі шумить під вітрами море ковили.
       Тут побували поляки, половці і печеніги,
        І руси князя Святослава на лодіях Дніпром широким пропливли.
Вдивляюсь в темряву і у фантасгармонії уяви
Яскраві вогнища, нічну рівнину освітляючи, палають.
І заклопотані жінки в котлах готують звично страву,
Пустують діти, бігають, їх вигуки і сміх там звінко, весело лунають.
   Чоловіки у плащаницях і гостроверхих шкіряних шапках
   Стриножених гривастих коней на випас у нічне ведуть.
   Суворі вартові стоять на межах стану із луками в руках,
   Старійшини, зібравшись в коло, міркують: лишатись, 
                                                                  чи рушати в далеку путь.
        Можливо через тиждень, місяць, рік чи роки
        Погожим, теплим ранком колесами кибитки заскриплять,
        І в прибережних тугаях заскрекочуть сороки,
        І степові орлани піднімуться у вирій гостей земних в дорогу 
                                                                    проводжать.
Що ж залишило по собі велике переселення народів?
Могили і кургани високі у безлюдному, далекому краю,
Та баби кам’яні на них, мов витвори природи, 
Що ніби тут зібрались на раду втаємничену свою.
           Вони наче привиди – ідоли в Дикому полі,
           Епох стародавніх, жорстоких безмовні посли.
           І їм би хотілося іншої, кращої долі
          Та ноги навіки у землю курганів вросли.
Ні, то не ідоли, а ритуальні пам’ятники роду.
То втілення скорботи і жалю дружин, сестер, дочок, матерів,
Поставлених навіки на могилах і курганах край дороги,
Щоб спокій берегли загиблих і похованих мужів, синів, братів.
        Коли хмари лілові, важкі небеса закривають
        І в степу загримлять літні зливисті грози,
        Здається праматері людства невтішно і гірко ридають,
        На щоки і груди спадають великі краплини дощу, ніби сльози.
У ніч спокійну, безхмарну не чути ні плачу, ні співу,
Де скіфські жінки на сторожі не сплять, не чекають чудес.
І в їхніх очах непорушних, застиглих немає ні страху, ні гніву,
Лиш вічна, високая тайна далеких зірок і небес.


Переглядів: 619 | Додав: Flash | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:

Форма входу

Пошук

Календар

«  Жовтень 2013  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031

Наше опитування

Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 32

Друзі сайту

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0